Троє водіїв курили одночасно, насичуючи димом моє пальто і волосся. Так, це вам не Flixbus, а справжнісінький Balkan-Express: автобус, що, почавши свій шлях десь у Центрально-Південній Європі (у Рієці чи у Любляні — вже не згадаю), повезе вас у глибину Балкан — до македонського Кичева.
Ми сиділи перед гігантським екраном лобового скла, в якому відображався освітлений салон, ніби один компактний зріз балканського населення: мусульманки з крикливими дітьми, п’яні серби, що горлали пісні, а згодом не менш горласто хропли, суворого виду албанці, розтривожені загребські студентки, до яких відносимо себе і ми. місце було вдало віддалене від чоловічого співу і дитячого плачу, та натомість ми опинилися заблизько до водійського сигарного клубу.
Один із водіїв, схожий одночасно на мафіозі й танцівника-бальника, обходив нас, мов принцес, пропонував каву, пригощав кексами з інжиром, а потім пройшовся по салону, розливаючи пасажирам на руки одеколон. І люди, схоже, знали, що мають робити — вони втирали одеколон у руки, шию, обличчя. (Може тому нікого, крім мене, тут не нудить?) А Оля спокійно заснула, не зважаючи на невигоди щойно розпочатого тріпу, з біографією матері Терези перед собою на столиці.
Після скандалу водіїв із сербськими митниками (водії вийшли з конфлікту переможцями) ми опинилися поза межами ЄС. Якість доріг змінилася вмить, і я пожалкувала, що не втрапила заснути на території Хорватії.
Ана
*Часом зустрічаються такі неймовірні люди, що дивуєшся, звідки лишень вони беруться.*
Чим її годували в дитинстві і які казки читали… Бо вона стала квіткою — красивою, ендемічною, тендітною та сильною, багаторівневою.
Ми познайомилися два роки тому в крихітній общажній кімнатці на березі Адріатичного моря. Ночували там по черзі, губилися після вечірок і концертів, знаходилися на наступний день. Валялися на пуфиках у їдальні, хворі і сонні, читали і вчили мови (я — польську, Ана — німецьку).
Роком пізніше ми зустрілися в Загребі. Я ледве пам’ятаю той час, затягнутий туманом у моїй розфокусованій пам’яті, але добре знаю, що вона змусила мене посміхнутися (щиро) тоді, коли м’язи мого обличчя, здавалося б, назавжди застигли у насупленій образі на цілий світ. Кучерявий, блакитноокий янгол розвіяв хмари над моєю головою і нагадав про неминучість продовження, неминучість майбутнього — можливо, світлого. В цьому, як на мене, полягає диво дружби.
І ось ми в квартирі в новобудові у Скоп’є, де на стінах висять манюні репродукції Клімта, а кімнати заставлені характерною колекцією книг: про симулякри, про Майстра і Маргариту, про Заратустру і про другу стать.
Ана радіє нашому приїзду і навіть недоречним австрійським цукеркам, які ми приперли з Загреба, не знаючи, що тут дівчата вже сіли на передлітню дієту.
Вона працює на двох роботах, їздить на велосипеді, пише диплом з компаративного літературознавства і мріє поїхати зі Скоп’є, вважаючи його нудним і замалим. Вона вітається з кожним другим на вулиці, з усіх сторін люди махають їй руками. Вона вже пережила все, що могла, в цьому місті. Лишилося тільки чекати на подарунок долі. На щасливий квиток до Італії чи навіть до Німеччини (так, хай навіть до Німеччини, хай у них і немає Ядрану, хай там живуть холодні люди, але як же дістало це замкнене у коло Скоп’є!).
Ана знімає квартиру зі своєю найкращою подругою Анастасою, схожою на Маргариту (ту, що Майстрова). Анастаса фотографує, розповідає про життя в Америці, пригощає веганськими млинцями.
Ми ейфорійно щасливі, проводимо довгий великодній вікенд у дівчачому гніздечку, де говоримо про літературу, про мову, про релігію, політику й освіту, про депіляцію, про дієти, про фемінізм і, звісно, про любов.
Скоп’є
Місто з дивною назвою, столиця загадкової країни, що з’явилася на карті світу – і то як соціалістична республіка — якихось 70 років тому.
Країна без історії. Місто, яке творить свою міфологію з археології: бо археологія дає цьому місту надію на античність (надію на автентичність).
Скоп’є сонячне, наче перенесене на земну поверхню з червоно-жовтого прапору Македонії. Люди дуже теплі, за замовчуванням звертаються одне до одного на «ти». Центр міста, реставрований в останні роки, — справжній шедевр кітчевої архітектури. Тут ми маємо й «античні» статуї гігантських розмірів (такого скупчення величезних кам’яних фігур я ще ніде не бачила), і бароко, і паризькі класицистичні вулички, і навіть свою «арк де тріумф». Тільки все це — несправжнє, все — декорація. Здається, постукаєш по стіні — і почуєш, що всередині порожньо. Бо «бароко» родом з 21 століття і насправді має називатися інакше — мегаломанія місцевої адміністрації. щось на кшталт Межигір’я, тільки для народу (чи на заздрість сусідам).
На центральній площі стоїть величезний «Воїн на коні». Це, звісно О. Македонський, та македонці не називають його на ім’я через відомі претензії Греції.
Місто розділене на дві частини рікою Вардар. Ніколи в історії Вардаром не плавали кораблі, бо її можна якщо не перейти вбрід, то точно перепливти й дитині. Проте в наші дні на річці стоять дерев’яні каравели (такі само гігантські, як і все інше — такі могли належати іспанському флоту). Біля каравел — мости, так густо заставленими скульптурами, що можна подумати, наче своє втілення в бронзі й камені отримав кожен другий мешканець міста.
«Краща половина» Скоп’є — це, звісно, стара чаршія — турецький базар. Вузенькі вулички крамниць і кав’ярень, викладені білою плиткою, відполіровані мільйонами кроків. Піднімеш очі — мінарети. Тут уже в квітні пахне спекотним східним літом, чутно слов’янсько-мусульманську мову, албанські пісні, спів муєдзина з мечеті.
Нас четверо — Оля, Ана, Анастаса і я — їмо турецькі солодощі, п’ємо каву, фарбуємо губи, прикидаємося мусульманками, милуємося мечеттю (босі, у довгих хустках).
Все це — напередодні Великодня й напередодні 1 квітня.
1 квітня
1 квітня у Скоп’є влаштовують карнавал. Від самого ранку ми почали помічати навколо принцес, клоунів, котиків і зайчиків, а потім інопланетян, королів і королев, гостей з минулого і майбутнього. З приводу 1 квітня в одному з найкращих клубів Скоп’є влаштували конкурс краси серед трансґендерів і трансвеститів. Для досі виражено патріархальної Македонії подібна подія — це справжня перемога лібералізму й крок у напрямку до «загниваючої Європи». Враховуючи те, що Ана й Анастаса відомі в Скоп’є ліві активістки, ми не могли не піти на ту вечірку (настільки карнавалізовані, наскільки можливо: Оля — в піжамі, я — в червоному береті)
Скільки ж блиску, перук і драми ми побачили в тому клубі! Скільки колгот «у сіточку» і корсетів! Замість афте-паті Анастасин хлопець Джьоджьо відвіз нас до якоїсь відомої пекарні в тій частині Скоп’є, що не спить вночі (там, здається, пригощалися самі дальнобійники). Ми купили сіміт — булочку з начинкою з просякнутого олією хліба (саме так, «hleb v hleb»). Об’їдалися сімітом до 4 ранку і говорили на максимально ліві теми, які тільки можна уявити.
*Цілий день як один довгий першотравневий жарт*
Охрид
Назва міста Охрид пов’язується в моїй свідомості з іменами Кирила і Мефодія, Климентом Охридським і його літературним осередком, початками слов’янської писемності і слов’янського християнства загалом. Однак, навіть відкинувши будь які славістичні асоціації, Охрид лишається особливим містом — завдяки своєму озеру (або, південно-слов’янською, єзеру). Воно величезне, як море, і древнє, як динозаври. Бірюзова просторінь, засніжені гірські вершини навколо, уявні обриси Албанії на горизонті і — лебеді. Лебедине озеро, а радше лебедине море, яке надвечір розхвилювалося так, що почало заливати набережну й обсипати бризками столики на терасах кав’ярень.
Круту скелю, якою і є це місто, всіяно першими християнськими церквами, що з’явилися тут іще до Великого розколу, з неймовірною орнаментикою, незмінно рудою черепицею і платним входом для не-вірян. Ми відчули себе паломниками, гуляючи від церкви до церкви і лишаючи в кожній динари — в надії на дива, що їх належить сотворити з нашими життями чудотворним іконам.
Охрид дуже вітряний, він наче дереться вгору рудими черепковими лапками («Охрид» буквально й означає «пагорб»), ледве вміщающи на своїх схилах будиночки й веранди, втонулі в білому цвіті, майже всі перетворені на хостели. Здається, ще трохи – і вони стрімголов покотяться в озеро. Після відвідин фортеці, так іронічно очоленої сонячним прапором, моє волосся, здавалось, заплуталося назавжди, голова розколювалась, і згадувався березень у Рієці — місяць північного морського вітру, який змушує людину почуватися беззахисною й цілковито залежною від примх природи. Ми ховалися в кав’ярнях, навислих над прірвою, де вітер навіжено бився у стіни, пили каву з лукумом, гладили котусь і цуценят, спостерігали за дівчиною в червоній сукні — напевно якоюсь македонською співачкою, що знімала кліп на фоні монастирських споруд, відчайдушно розкидаючи руки в сторони — прямо у вітер, як у льодяну воду (ми стояли зіщулені і змерзлі від одного погляду на неї).
Охрид здавався не курортом, а радше паломницьким осередком, де Бог нагадує про себе великою водою, високими горами і сильним вітром. Хоч варто сказати, що там відчувалися тільки відголоски того божевільного циклону, що залив дощами Любляну, Загреб і Сараєво на початку квітня. Ми ж перебували у найпівденнішій точці цілого слов’янського світу. А по дорозі назад бачили сніг, затоплені туалети автобусних станцій, страхітливі гірські провалля.
LITTEPLO 