У подорожах мені вдається найскладніше — жити тут і зараз, не блукати думками у спогадах, не зазирати у завтра, не спати на ходу. Вдається концентруватися на тому, що відбувається в даний момент, іншими словами, вдається жити.
Так от, у Греції мені це не вдалося. Подорож до Афін перетворилася на нескінченне пригадування. Це місто виявилося містом шкільного дитинства, в якому я не побачила нічого нового — тільки себе маленьку, своїх однокласників, свою вчительку грецької мови… І з мовою відбулося щось абсолютно mindblowing!
Я вивчала грецьку 9 років у школі, а протягом останніх 7 років, за відсутності практики, безнадійно її забувала.
Тобто здавалося, що безнадійно.
Бо в Афінах я на власному досвіді підтвердила найоптимістичну з можливих лінгвістичних тез: мови, які ми вивчаємо, не забуваються від відсутності практики. Вони лише деактуалізуються і стають недоступними для звичайного пригадування. Але лишаються з нами! Сидять у своїх ячейках, на нижчих «ярусах» свідомості. І варто лише опипитися в мовному середовищі, почути звуки, побачити написи, як знання, яких ми вже не сподівалися, являють себе світу.
Діалог у кав’ярні, що спочатку звучав як пташина мова — незрозумілий білий шум, гул над столиками — раптом став зрозумілим. Не усвідомлюючи самих слів, не будучи в змозі їх повторити, я зрозуміла зміст розмови. Це створило ілюзію, ніби я прочитала чиїсь думки або дивним вчином вгадала, про що йдеться. Цікаво, що, коли мозок не може встановити джерело знання (як комп’ютер, що не показує адресу файлу), це знання сприймається як прозріння. Інформація нізвідки.
Читати грецькою я не розучилася, бо це радше стосується пам’яті тіла (тобто його конкретної частини — мовного апарату). Як із плаваням і катанням на велосипеді, так і з вимовою. Мовні органи стають у потрібне положення автоматично, отримавши зоровий стимул — графічний знак. Бо вимова — це звичка. Звісно, в перші дні я читала повільніше, але під кінець подорожі повернулася до тої самої техніки читання, яку мала 7 років тому.
Написи «заговорили» до мене словами, значення яких я відкривала безпосередньо в процесі читання. Ось вивіска супермаркету «…у нас є навіть пташине молоко». Якби мене хто спитав у Києві, як сказати грецькою «пташка», а тим більше «пташиний» (у грецькій мові присвійність виражається прийменником і відмінком), я б не мала зеленого поняття. І не повірила б, що я це ДОСІ знаю. А насправді знаю, тільки пасивно.
Знання, що відійшли до пасиву, повертаються поступово, і спочатку я тільки розуміла написане/почуте, але заговорити самій не ставало духу (до слова, сміливість — одна із запорук успішного опанування іноземних мов). Тим не менш, і в говорінні спрацьовує звичка.
В кав’ярні до мене звернулися двоє людей (власник кафе й офіціантка), я одразу попередила, що розумію грецьку зовсім трошки. Проте з дружелюбними греками захисний прийом не спрацював, і щойно моя свідомість отримала стимул — незворушне питання «Звідки ви знаєте грецьку?», я відповіла цілим складнопідпядним реченням, мовляв, вивчала її у школі, але давно не розмовляла і тому забула… (і це був тільки початок нашої довгої розмови).
Чи це дійсно відповіла Я? Не знаю!
Точно одне — я не змогла б побудувати складне речення грецькою мовою, маючи лише власний намір «пробудити древні знання». Вони пробудилися завдяки зовнішньому стимулу — питанню. Відбулася типова ситуація, що поставила мовну діяльність на відомі рейки — і вагончик поїхав. Тільки от моя свідомість за ним не встигала.
За моєю оцінкою, близько 4-ох тижнів життя у Греції мені б вистачило для того, щоби знову вільно заговорити забутою мовою. Уявляєте, який оптимізм у мене вселила ця подорож?
Отже, знання мови не має строку придатності — і це черговий доказ того, що вивчення мов — найкраща інвестиція часу.
LITTEPLO 