Ірландія дійсно зелена! З літака видно острів під трав’яним покривалом, по якому прогулюються хутряні (така порода:) корівки і коники. Ця картина викликає все ще недовірливий захват: «ну ось!», і «нарешті!», і «невже!?». Країна, що так довго була центральним об’єктом моєї wanderlast, ностальгії за невідомим, стрімко наближається на хвилях Атлантичного океану, зелене серед темно-синього, розлягається внизу, не відчуваючи ударів залізних машин — літаки приземляються. Ну ось! Нарешті!
Ірландська ввічливість попервах шокує (це почалося вже в аеропорті, коли дівчина на паспортному контролі почала нашу розмову з того, що подякувала мені — за те, що я підійшла до віконця!). Тут не кажуть «you’re welcome» або «thank you» — тільки «you’re hundred times welcome» і «thank you one thousand times».
Все пізнається у порівнянні, й Ірландія відкрила очі на те, якої зневаги зазнає людська особистість в Україні, щоденно, у побутових ситуаціях. Зрештою, ввічливість — це енергетична інвестиція без гарантій, а ми повсякчас намагаємося економити зусилля. Та варто лише побачити, наскільки прекраснішим може бути життя, коли кожен робить свою інвестицію (увагу, терпіння, посмішку), щоб зрозуміти, що воно того варте.
Що «воно»? Почуття несамотності у натовпі. Почуття впевненості, що тебе бачать, на тебе реагують і готові прийти на допомогу. Востаннє я відчувала цю несамотність на Майдані у 2014, коли люди ділилися енергією до безумства щедро. Коли прояснювалась наша притрушена совковим пилом свідомість…
Нормальне ставлення діє як світло в операційній. Під ним стають очевидними наші щоденні психози, що стали нормою. Я зловила себе на рефлекторному відсахуванні від працівників аеропорту: «Non-EU passport?» — спитав чоловік у формі, і я відразу напружилась («що йому від мене треба»), готова до першого вияву дискримінації за те, що я — non-EU. А потім стало і розчулено, і ніяково, бо дядечко хотів провести мене до потрібного віконця (спроба допомогти — це ж нормальна реакція на присутність іншої людини!).
Інакшість Ірландії від відомого мені світу підкреслювалась двома речами: по-перше, європейцям потрібен адаптер для ірландських розеток.
По-друге, лівосторонній рух. Цікава вправа на просторову орієнтацію. У перші дні вигляд порожнього сидіння на водійському місці викликав секундну паніку; також було важко визначити, з якого боку вулиці чекати на автобус.
Дублін — це місто, яке тільки-тільки почало змінюватися під впливом глобалізації. Зважаючи на обмежені природні ресурси Ірландії, ЄС надає їй субсидії на розміщення офісів міжнародних компаній, задля балансу економік. Тут є Google, Facebook, Apple… І це здається неймовірним, коли дивишся на двоповерхові цегляні будиночки, затишні вулиці, десятки приватних, не мережевих, книгарень і барів — маленьких бізнесів. Здається, от-от з-за рогу викотить свій возик Моллі Мелон, пропонуючи перехожим живих мідій…
Дублін має досить містечковий (у хорошому сенсі цього слова) вигляд і просто не встигає розбудовуватися у темпах , відповідних до його економічного розвитку (тому ціни на житло тут космічні). Над цегляними будиночками височіють готичні вежі, серед яких — Собор Св. Патріка, у якому знаходиться могила Джонатана Свіфта (до речі, працівники музею у Соборі сказали, що я перша українка, яка до них завітала – і пообіцяли передати привіт тим, хто буде наступним:).
Дублін (з ірландської «Dubh Linn» — «Темний став») має місцеву назву — Baile Átha Cliath («місто на ріці Átha Cliath», а назва ріки означає «Ріка з багатьма порогами»). Саме так розшифровується абревіатура B.A.C., яку можна побачити на табло в аеропорті чи автобусі і – розгубитися.
В умовах тоскного острівного клімату, де дофамін не сиплеться з неба, а серотонін не росте на деревах, ірландці дають собі раду у відомий спосіб.
Ірландський паб — це схованка від негоди і депресії, храм веселощів, де ірландці отримують необхідну дозу гормонів щастя, послуговуючись формулою: жива музика + Guinness.
Оскільки алкоголь я вважаю розвагою для тінейджерів, то навіть коли опиняюся у барі, часто замовляю каву або воду. Але для виняткового напою варто було зробити виняток. Як сказав один, «It’s not beer, it’s Guinness». І це правда!
Я навіть побувала на пивзаводі Guinness, там є музей і магазин сувенірів (схожий на Hard Rock Cafe), але це місце раджу тільки тим, хто справді цікавиться пивом.
Мабуть, немає того, хто не чув про значення hygge для данців. В ірландців є такий само концепт, названий ірландським словом teolaí. Teolaí означає «затишок», а найточнішим перекладом цього слова англійською буде «snug» — це і затишок, і порядок, і схованка.
Нам пощастило відчути магію teolaí наповну в оселі ідеальної гомосексуальної сім’ї (архітектор + дизайнер + товстенький біґль). Затишок їхнього будинку змушував почуватися «as snug as a bug in a rug» (*так затишно, як жучок у килимі): подушечки, свічки, камін у кожній кімнаті, фотографії, квіти, статуетки і ще мільйон милих і доречних деталей. Я навіть зніяковіла, згадуючи перманентний хаос власного дому («а я ж дівчинка!»).
Teolaí можна відчути навіть улітку, коли по скляній стелі у кухні стікає вода, лискучий біґль жує свою подушку біля каміну, де потріскують полінця. Можна закутатися в плед і пити чай, з жахом думаючи про те, що на завтра заплановано поїзду на край світу (тобто Мохерські скелі:).
Не буду робити безглуздих спроб подати «с живой картины список бледный», пишучи про Мохер. Красу і казковість цих скель складно передати словом. Скажу одне – коли нас попереджали про небезпечність цього місця (зокрема згадуючи туриста, що загинув на Мохері при спробі зробити селфі), у мене в голові крутилася думка – а якщо вже загинути, то де, коли не тут? Мабуть, саме такі думки пробуджує справжня краса.
Я поїхала до Ірландії не лише заради океанського узбережжя, казкових скель і затишних пабів – у Маллахайдському замку під Дубліном виступав Ноель Галлахер зі своїми Flying Birds.
Масштабний концерт виявився доброю нагодою побачити ірландців (і британців, яких там було чи не більше) у небуденних умовах. Там, де вони вивільнюють свій id.
Концерт організували цілком «із думкою про вас» (милі волонтери, намети не лише з хот-догами, a й з веганським фастфудом, ВЧАСНИЙ ПОЧАТОК кожного виступу і т.д.), а люди проводилися як футбольні фанати. Хоча чому «як»? Галлахери — відомі фанати Манчестера, тож присутність манчестерського ультрасу на його концертах є цілком логічною (так само, як присутність фанатів «Динамо» на виступах гурту Станция Мир :). Мокрі і брудні (вони падали прямо в калюжі, а потім забиралися одне одному на плечі, вимазуючи брудом усіх навколо), п’яні і не тільки (прямо перед нами у натовпі підлітки пригощались амфетаміном), люди здавалися вільними від влади супер-его, імперативу супер-ввічливості і супер-стриманості.
Припускаю, після такої розрядки набагато легше бути «взаємно красивими». І, можливо, в цьому полягає секрет — знати, де і коли вивільняти емоції? Це означає, мати (і поважати) межі — одна з основних рис цивілізованості.
Після закінчення концерту всі турнікети на вході до залізничної станції «Маллахайд» відкрили — перевіряти наявність квитків у п’яного і гучного людського моря було б цілковитим безглуздям. Весь поїзд гримів піснями Oasis, перш за все, Don’t Look Back In Anger, яку Ноель не виконав під час концерту – так люди забезпечили собі й іншим цілковите почуття завершеності.
LITTEPLO 