Category Archives: КНИГИ
А. де Сент-Екзюпері, «Цитадель»
Люди любят одно и то же, но каждый по-своему. Несовершенство языка отторгает людей друг от друга, а желания их одинаковы. Я никогда не встречал людей, любящих беспорядки, подлость и нищету. Во всех концах Вселенной люди мечтают об одном и том же, но пути созидания у каждого свои.
А. де Сент-Екзюпері, «Цитадель»
Люди любят одно и то же, но каждый по-своему. Несовершенство языка отторгает людей друг от друга, а желания их одинаковы. Я никогда не встречал людей, любящих беспорядки, подлость и нищету. Во всех концах Вселенной люди мечтают об одном и том же, но пути созидания у каждого свои.
Шість ліхтарів і сьомий місяць (І. Костецький)
(…) за коротку мить між початком діяльного дня і виходом місяця після кіносеансу, людина, що вийшла з дому, рівно сто разів може підбити й підкинути тілом своїм авто. І рівно сто разів їй на голову впасти може лункий шматок даху. І рівно сто разів у харчівні вона може не розжувати скла в куснику ковбаси. І рівно сто разів її можуть у груди вразити обертові двері від сліпого поштовху стрічного. І рівно сто разів може вона послизнутися на пішоходах об скоринку з огірка. І рівно сто разів може вона замордувати собі зорові нерви, глянувши близько на працю електрозварника. І ще рівно сто разів вона може потрапити на зуби урядовцеві, урядовцеві однаково, чи людина повітового мірила, а чи світового.
Страшна небезпека чигає на людину цивілізованого міста. Та людина міста не втікає.
Вона не втікає від тих ста разів по сто на одну днину, так думав Стець Германович. Не втікає і не хоче втікати, думав він. Людина тільки має право, одне право, одне незаперечне боже і людське право, право на те, щоб коли вона, вийшовши вранці з дому, не повернеться в нормальний час, то щоб хтось другий в океані, всією істотою, всім помислом, безумовно, безпощадно полишив свої справи в стані безруху, а виправився на розшуки, на допомогу. Бо різьбяр Бог вирубав перву людину і одразу другу. І друга була друг. І сам Бог вкорінив для перволюдини древо дружби. І саме цього божого і ЛЮДСЬКОГО права людині відмовляють. Вбачають усю провину в людині, що вийшла вранці з дому, ба не сказала, куди йде. Вважають, що для розшуків існує поліція, що цього досить у копиці взаємозобов’язань.
Я заперечую такий стан речей, сказав Стець Германович. І я заперечую, хоч би тут що, сказав він, і від сьогодні перечитиму з послідовністю. І я не заспокоюсь, поки не знатиму, що скоїлося з людиною, яка вийшла з дому і не прийшла, і я не маю права наказувати рідній сестрі людини і найближчим знайомим, але я маю право наказати собі не заспокоїтись, аж ніяк не заспокоїтись, ніколи більш не заспокоїтись долею людини, що вийшла з дому і не повернулась, хоч вона, людина, мені ніякий не родич і ніякий не друг, просто знайомий, просто людина, з нею приємно інколи помінятися дотепом, просто людина, ніяка не близька людина, просто людина (…)
Шість ліхтарів і сьомий місяць (І. Костецький)
(…) за коротку мить між початком діяльного дня і виходом місяця після кіносеансу, людина, що вийшла з дому, рівно сто разів може підбити й підкинути тілом своїм авто. І рівно сто разів їй на голову впасти може лункий шматок даху. І рівно сто разів у харчівні вона може не розжувати скла в куснику ковбаси. І рівно сто разів її можуть у груди вразити обертові двері від сліпого поштовху стрічного. І рівно сто разів може вона послизнутися на пішоходах об скоринку з огірка. І рівно сто разів може вона замордувати собі зорові нерви, глянувши близько на працю електрозварника. І ще рівно сто разів вона може потрапити на зуби урядовцеві, урядовцеві однаково, чи людина повітового мірила, а чи світового.
Страшна небезпека чигає на людину цивілізованого міста. Та людина міста не втікає.
Вона не втікає від тих ста разів по сто на одну днину, так думав Стець Германович. Не втікає і не хоче втікати, думав він. Людина тільки має право, одне право, одне незаперечне боже і людське право, право на те, щоб коли вона, вийшовши вранці з дому, не повернеться в нормальний час, то щоб хтось другий в океані, всією істотою, всім помислом, безумовно, безпощадно полишив свої справи в стані безруху, а виправився на розшуки, на допомогу. Бо різьбяр Бог вирубав перву людину і одразу другу. І друга була друг. І сам Бог вкорінив для перволюдини древо дружби. І саме цього божого і ЛЮДСЬКОГО права людині відмовляють. Вбачають усю провину в людині, що вийшла вранці з дому, ба не сказала, куди йде. Вважають, що для розшуків існує поліція, що цього досить у копиці взаємозобов’язань.
Я заперечую такий стан речей, сказав Стець Германович. І я заперечую, хоч би тут що, сказав він, і від сьогодні перечитиму з послідовністю. І я не заспокоюсь, поки не знатиму, що скоїлося з людиною, яка вийшла з дому і не прийшла, і я не маю права наказувати рідній сестрі людини і найближчим знайомим, але я маю право наказати собі не заспокоїтись, аж ніяк не заспокоїтись, ніколи більш не заспокоїтись долею людини, що вийшла з дому і не повернулась, хоч вона, людина, мені ніякий не родич і ніякий не друг, просто знайомий, просто людина, з нею приємно інколи помінятися дотепом, просто людина, ніяка не близька людина, просто людина (…)
People (Charlotte Zolotow)
Some people talk and talk
and never say a thing.
Some people look at you
and birds begin to sing.
Some people laugh and laugh
and yet you want to cry.
Some people touch your hand
and music fills the sky.
(from All That Sunlight, 1967)
People (Charlotte Zolotow)
Some people talk and talk
and never say a thing.
Some people look at you
and birds begin to sing.
Some people laugh and laugh
and yet you want to cry.
Some people touch your hand
and music fills the sky.
(from All That Sunlight, 1967)
Сміх проти страху (У. Еко про другу частину «Поетики» Аристотеля)
(…) смех бы утвердил себя как новый способ, неизвестный даже Прометею, уничтожать страх
Сміх проти страху (У. Еко про другу частину «Поетики» Аристотеля)
(…) смех бы утвердил себя как новый способ, неизвестный даже Прометею, уничтожать страх
М. Семенко «Зовсім Охорений»
Я невдоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовим доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…
1916, Владивосток
М. Семенко «Зовсім Охорений»
Я невдоволений і розчарований.
Скажу простіш — цілком нудний я.
Життям беззмістовим доконче зморений,
Цілком зануджений, зовсім охорений, —
Хочу додому я, хочу в Київ…
1916, Владивосток
М. Митчелл «Унесенные ветром»
…Оставаясь всегда правдивой, честной, справедливой, любящей и готовой на самопожертвование, невозможно наслаждаться всеми радостями жизни и наверняка упустишь очень многое, в первую очередь — поклонников. А жизнь так коротка.
М. Митчелл «Унесенные ветром»
…Оставаясь всегда правдивой, честной, справедливой, любящей и готовой на самопожертвование, невозможно наслаждаться всеми радостями жизни и наверняка упустишь очень многое, в первую очередь — поклонников. А жизнь так коротка.
В. Пелевин «Empire V»
Цель гламура именно в том, чтобы жизнь человека проходила в облаке позора и презрения к себе.
В. Пелевин «Empire V»
Цель гламура именно в том, чтобы жизнь человека проходила в облаке позора и презрения к себе.
Пісня про незнищенність матерії
забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями
лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.
рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.
прокотяться, як лява, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
Богдан-Ігор Антонич, 1936
Пісня про незнищенність матерії
забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями
лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.
рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.
прокотяться, як лява, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
Богдан-Ігор Антонич, 1936
LITTEPLO 